|
Старомилятинській церкві – 107 років
З переказів старожилів в давні часи церквою служила капличка на Харламовім обійсцю (внизу нинішньої господарки Ганни Процик ). Пізніше, коли в селі стало
більше людей, появилася думка збудувати церкву. Пан на те погодився, виділив місце на пагорбі по другу сторону ставків від свого маєтку, щоб добре все бачити, дав дозвіл рубати ліс на матеріал. Через пару літ виросла церква Пресвятої Богородиці, а навколо неї невеликий цвинтар. Першим священником був о.Розлуцький,
який правив багато років.
Пізніше, коли в 1893 році священником в селі Старий Милятин став отець Зельський, почалася нова епоха в духовному та громадському розвитку села.
Люди вже не вміщалися в малій дерев'яній церкві, тому о.Зельський запропонував побудувати нову, велику. Вся громада підтримала цю думку. Але постала, як завжди проблема, де будувати і з чого: з дерева ( це обійшлося б дешевше) , чи з каменю.
Отець Зельський ратував за муровану. Його підтримав Василь Мороз, тодішній провізор ('старший брат'), який сказав - 'Треба побудувати таку гарну церкву,щоб діти пам'ятали, і онуки гордилися за нас. ' Спірне питання вирішили шляхом опитування (референдуму). Більшість пішла за отцем Зельським.
І ось настав 1900 рік. Був обраний комітет з 10 молодих господарів, які попросили чотирьох старших господарів для поради. Церкву було вирішено будувати на старому місці на мощах предків, які покояться на цвинтарі навколо старої церкви. Всі хотіли, щоб це був центр села. З Олеська запросили двох майстрів – Демидчука та Споденка. Суму грошей розбили на весь милятинський грунт, так що кожний знав конкретно, скільки мав дати на будову. Дехто відробляв кіньми. Все враховувалося.
Отець Зельський дав повідомлення всюди. Сільська делегація пішла по селах за допомогою на церкву. Всі давали на офіру. Допомагало і те, що в сусідньому
Новому Милятині був чудотворний образ Ісуса Христа. Гроші поступали такі, що ніхто навіть не сподівався. З цих грошей о.Зельський організував позичкову касу
БУХ (Buch- з нім. 'книжка'), і від обороту громада отримувала додаткові кошти на будівництво.
Спочатку була збудована цегельня в урочищі 'Круганець', придбано вапно.
А потім почалося будівництво. Церква ставилася таким чином, що мури виростали навколо старої дерев'яної церкви, котру розібрали тоді, як почали робити підлогу
в новій. Під час закладення і посвячення першого каменя було замуровано в східній частині скляну банку, в яку люди кинули пару монет ( всього 37 риньських)
Отець Зельський був в добрих стосунках з капеланом римо-католицького храму села Новий Милятин німцем на прізвище Бугор. Той дав дозвіл на створення копії Чудотворного образу Ісуса Христа, який стоїть у центральній частині вівтара і донині.
Молодий пан Богдан із Задвір'я, який купив Старий Милятин у синів покійних Лодинських, теж підтримував будівництво. Спочатку дав 300 риньських, потім придбав дорогу монстрацію.
Іконостас виготовив земляк із Полтви, майже задурно. Майстер Наконечний з Кам'янки виготовив вівтар, не взявши ні копійки, громада купила лише дерево.
Закінчили будівництво церкви на четвертий рік, і в 1903 році на Чесного Хреста відбулося посвячення новозбудованого храму. А потім були великі 'відпусти ',
так само, як в Новому Милятині, тільки згідно григоріанського календаря. На римо-католицькі Різдвяні свята весь Старий Милятин був в Новому, а коли святкували Різдво в Старому Милятині, то навпаки. Процесії, які йшли до Нового Милятина не оминали Старомилятинської церкви.
Дружні відносини двох храмів закінчилися за панської Польщі, коли на місце капелана Бугора став поляк Соболя, який заборонив полякам заходити до
української церкви.
З переказів відомо, що старомилятинський храм за отця Зельського Папа Римський Пій Х нагородив посрібленим хрестом. У нього вмонтована невелика
ніша, в якій під склом знаходиться кусочок дерева (5-
А ще пам'ятають старожили, що два рази на відпусти приїжджав митрополит Андрей Шептицький.
У кінці 30 років отець Зельський з дозволу митрополита Шептицького пересвятили церкву на Стрітення Господнє. В цей день в селі святкують празник
і понині.
Цікава доля церковних дзвонів. Спочатку дерев'яна дзвіниця стояла справа від входу на церковне подвір'я. В 1915 році російські війська, втікаючи на схід, зняли
дзвони і забрали з собою, не зважаючи на благання і плач жінок. Тодішній пан Мачуга, що був перебраний на селянина і переховувався в Степана Степанини
вийшов до людей і сказав: '…не плачте, будемо живі, дзвони куплю! '
І коли в 1921 році пан Мачуга помер, нотаріус приніс до громади його заповіт на 7 моргів поля для придбання великого дзвона. Дружина і дочка пана Мачуги
склалися на менший дзвін, а село купило третій, ще менший.
Для встановлення дзвонів побудували дзвіницю над гробницею панів Лодинських, яка й нині прикрашає церковне подвір'я і село.
Наступне поневіряння дзвони зазнали в 1944 році. Тепер вже німці втікали і забирали в селах дзвони на переплавлення. Очевидець Михайло Степанина, який
багато років був дяком, розказує: 'В ніч перед відправкою, люди самі зняли три дзвони. Великий дзвін пана Мачуги закопали в церкві під підлогу зліва від
іконостаса. А замість нього здали маленький дзвін зі школи і завезли до Буська
на склад.'
Через декілька днів Петро Мороз приніс звістку, що дзвони можна за пару злотих і могорич повернути. Відважився це зробити Василь Стадник, котрий
вночі при допомозі Володимира Степанини ('Остап'єнчин'), Данила Яремка та Василя Якиміва поклали два дзвони у великі бочки, накрили чимось і привезли на город Данила Яремка і закопали. Пізніше переховали на городі Василя Стадника , навпроти церкви. А як настали безпечніші часи, встановили знову
на дзвіницю. А третій, великий дзвін, викопали аж в 90 роках в часи відновлення незалежності України, і підняли на дзвіницю теж.
Вся інформація про переховування трималася у великому секреті, щоб часом дзвони, чи хтось з учасників не потерпів.
Ось і милуємося ми нині приємним звуком всіх трьох дзвонів, які вберегли наші предки.
У 90 роках громада зробила капітальний ремонт церкви, а згодом встановила металеву загорожу навколо церковного подвір'я.
Нинішній отець Микола Потовський – двадцятий в списку священників старомилятинської церкви. Їм, а також всім своїм предкам, і тим, хто будував,
підтримував і нині примножує багатство церкви, громада села Старий Милятин щиро дякує.
Записав Богдан Катарина
на основі архівних документів, записів Петра Мороза, зроблених з оповідей
Івана Підгайного, який прожив 106 років, оповідей Михайла Степанини та
інших старожителів села Старий Милятин.
17 серпня 2010
|
| Закрити |
